|
Події
У Києві з’явилася вулиця Нестайка
У рамках закону про декомунізацію вулиця
Мильчакова у Дніпровському районі міста Києва відтепер носитиме ім’я
класика дитячої літератури Всеволода Нестайка.
Згідно з розпорядженням, оприлюдненим 11 березня, у Києві
перейменували 77 вулиць та провулків, а також одну площу й один
бульвар, пише газета «Вечірній Київ». Отак, скоро на мапах столиці можна буде знайти площу імені Пантелеймона Куліша, вулиці Квітки Цісик, Митрополита Андрея Шептицького, Івана Миколайчука, Юрія Шевельова, Сергія Параджанова та інших.
19 березня 2016
«Нове життя» – за кулісами «АТО»
Маргарита Сурженко. Нове життя. Історії з Заходу на Схід. – Брустури: Дискурсус, 2015. – 240 с.
Якщо перше видання Маргарити Сурженко («АТО. Історії з
Сходу на Захід») здивувало читацьку аудиторію: так швидко про
переселенців, дебютна книга, оптимістична та ще й від
письменниці-переселенки, то друга – «Нове життя. Історії з Заходу на
Схід» вже була очікуваною, бо обіцяною авторкою та видавцем. Хоча й тут
не обійшлося без інтриги, адже вона має показати читачу зворотній бік
медалі – життя тих, хто не захотів покинути зону АТО. Підсвідомо
з’являється пересторога, чи не ховається за текстом пропаганда
сепаратизму або ж набридле вмовляння «зрозуміти», «почути». Але відразу
хочеться розвінчати її – не лише не ховається, а й вимітається звідти.
Судячи вже по двох книгах, можна сказати, що Маргарита не є
письменником-бунтарем, котрий би без зайвих церемоній викривав хто є
хто, показуючи цим свою позицію. Вона із м’якістю кішки непомітно ступає
в прочинені героями двері, спостерігає за ними, але відчувши, що пахне
там зовсім не патріотизмом (до будь-якої держави), випускає кігті, щоб
докопатись до суті. Адже для неї ціль – не критикувати людей щодо їх
вектору політичних вподобань, а показати, які мотиви насправді ховаються
за цим вектором.
У «Новому житті» знову зринають три історії, в кожну з яких проникає
відголосок АТО. Підзаголовок «Історії з Заходу на Схід» виглядає
неоднозначним, якщо судити за географічним переміщенням героїв. Перший
персонаж – Ваня, наймолодший і, як годиться, найпалкіший ідейний
представник сепаратистів, врешті опинається там, де зона АТО є вже на
Заході, а не на Сході. Оля – найстарша, її політичні переконання не
відзначаються скелястою стійкістю: як тільки повіяло матеріально
вигодою, «скеля» раптом перетворюється на «море», в якому й тонуть всі
попередні ілюзії. Вона найбільше мандрує, почергово показуючи картини і
Луганська, і Києва. Та останній персонаж серед головних – Яна – молода і
найбільш невпевнена в своїх поглядах киянка. Вона переміщається лише
ментально, тобто думками, які час від часу поринають до Сходу. АТО для
кожного з героїв як межа, яку треба пройти, щоб почалось справді нове
життя.
Так калейдоскопом вони й проходять протягом всієї книги – три життєві
лінії, що не перетинаються. Автор проводить дослід, опускаючи до їх
політичних переконань почуття кохання і спостерігаючи за ними, як за
лакмусовим папірцем: якому кольору тепер вони віддадуть перевагу? І тут
вже читач долучається до спостережень за реакцією із азартом юного
хіміка. Порівняно із першою книгою, справді градус інтриги більш
високий. Але з дбайливістю наукового керівника Маргарита розбавляє
концентровані кульмінацією епізоди гумористичними вставками або
роздумами (іноді вони контрастують один з одним). Серед героїв важко
визначити негативних апріорі: грабіжники, волоцюги та просто байдужі
зображуються скоріше як «заблудлі вівці», аніж прихильники Зла. Тим не
менш, письменниця постає патріотом, але турботливим і справедливим, а не
жорстоким та агресивним. Це враження підсилюється святкуванням Нового
року (чим і завершується книга), де життя, як Дід Мороз, тільки замість
подарунків роздає ситуації, які кожен заслужив за рік.
Стилістично твір теж цікавий: для передачі стану героїв автор
використовує повтори, в діалогах зустрічається словесна гра (хоча
простувата та й виключно для гумору), доволі чіткі й такі, можна
сказати, традиційно національні порівняння (наприклад: «Всі ці розмови
про війну – ніби брудні чоботи, які ти кладеш на стіл з білою
скатертиною»). До речі, про мову – звісно, діалоги, котрі територіально
знаходяться на Сході, подаються правдиво російською (без
транскрибування, як це стало останнім часом бути модно в сучукрліті), а в
переселенців проскакує суржик (хоча в міру і доречно). Типові діалоги,
де обговорюється постмайданна ситуація в країні (як і буденні епізоди з
роботою волонтерів, листами дітей, квартирним питанням тощо), ще досить
живі та актуальні для нашого сьогодення. Але коли бачиш їх в книзі –
розумієш, що це є свого роду пам’ятка, лист у майбутнє:
«– От якби вони не були такими байдужими, вийшли тоді в своє місто,
тоді всього цього не було б. Київ пройшов це випробування, а вони
заслужили те, що мають.
– Але що б вони, тобто ми… Що б ми зробили проти людей з автоматами?
– Та очевидно ж! Перемагає не зброя, а воля, сила духу...»
І, звісно, ця книга (як і попередня) не позбавлена узагальнюючих
фраз, де проглядається чіткий образ автора, а не конкретного персонажа,
як от: «Війна змушує забувати про матеріальні цінності, коли тобі до
голови притуляють автомат» або таке: «Країна – це ніби організм. Але
коли в одній частині організму з’явилась пухлина, інша повинна жити
звичайним життям», хоча є й трохи банальні: «Щастя – відчуття, яке живе
десь у серці». Однак за цими словами – не порожнє місце, а ситуації, що
підкріплюють думку автора. Хоча й вигадані, але такі близькі до
реальності, що може, в якомусь сенсі і є її частиною…
19 березня 2016
Що записано в книгу журналіста
Володимир Борисенко. Подробиці. — Чернігів: Десна Поліграф, 2016, — 328 с. :48 с. іл.
Не часто випадає читати таку журналістську сповідь — про
себе, про справи газетярські, ще багато про що… І не газетну статтю, а
цілу цікавезну книжку.
«Подробиці» — так коротко, по-газетному назвав її Володимир
Борисенко, професійний журналіст, який пройшов шлях від коректора
Бахмацької «районки» до головного редактора головної газети Чернігівщини
«Деснянська правда» (1990-2006) і водночас керівника потужного
редакційно-видавничого комплексу.
Родом він із маленького села Рудня (це на північ від міста
Корюківка), що притулилася до берега такої ж маленької річечки Слот, що
тихенько хлюпоче хвилями між лісів… Народився першого післявоєнного
року, коли великим лихом для людей стала засуха, а відтак і голод. Автор
записав спогади односельців про ті страждання: «Навесні в їжу
використовували молоді пагони сосни та «кашку», влітку — ягоди, гриби,
рибу… Були ще й «резерви». Їх відкрила багатодітна сім’я, що приїхала до
села з Поволжя, де голод лютував нестерпно. У річці вони почали
збирати черепашки, варили їх, смажили. Місцеві хлопчаки спочатку
сміялися з того дива, мовляв, приїжджі «жаб їдять». А потім і самі
почали збирати ці молюски та ласувати ними».
Наймолодший у селянській сім’ї, Володимир Борисенко розповідає не
тільки про своїх трьох братів і сестру, матір і батька — ветерана Другої
світової війни, голову колгоспу, пасічника і кравця, а заглиблюється в
свій родовід аж до прапрадіда… Можна лишень уявити, скільки він
покопався в архівах, скільки переглянув укритих пилом документів.
Мені ж упам’ятку початок 1990 року, коли, внаслідок «ковбасної
революції», нам не призначили нового головного редактора «Деснянської
правди», а ми, вперше за не один десяток років існування газети, на
загальних зборах колективу майже одноголосно його обрали. Про ті часиу
Володимира Борисенка є такі ось роздуми: «Газету, звісно, роблять люди.
Але журналісти — особлива категорія. Це люди, по перше, творчі, які
вправно володіють словом. Це люди — небайдужі. Це люди — відповідальні.
Вони повинні добре розуміти, як їхнє слово відгукнеться у головах і
серцях людей. Саме такі працювали у нашій редакції. У «Деснянській
правді» підібрався досить сильний журналістський колектив». Від себе
додам, бо із своєї скромності автор не написав цього у книжці, але
наприкінці 90-х серед творців газети налічувалось аж п’ять заслужених
України. Такому б позаздрило будь яке республіканське видання!
Однак саме редактору належить ідеї повернення повної біографії газети
(адже вона виходить не з 1917 року, як раніше писали, а таки із
1838–го, від виходу першого номера «Черниговских губернских
ведомостей»), заснування при газеті інформаційно-рекламнонго додатку
«Черниговская неделя», вже не кажучи про нові газетні рубрики, сторінки.
Саме Володимиру Борисенку довелося пережити у 1993 році й прагнення
тодішнього керівництва видавництва «Десна» привласнити новозбудовані
великі корпуси підприємства, що милували око в центрі міста, які
підбурили на безстроковий страйк друкарів. З цієї ситуації, як відомо,
вийшов переможцем колектив газети «Деснянська правда» .
З тривогою він згадує, як, після його звільнення, нове (тепер теж уже
колишнє) керівництво редакційно-видавничого комплексу майже на половину
скоротило журналістів газети, така ж доля чекала і десятків
поліграфістів. Було розібрано і викинуто просто на вулицю музей
«Деснянської правди». Зрештою із однієї газети стало дві…
Все ж найстаріша в нашому краї газета продовжує свої традиції, її
«роблять» уже молоді журналісти, для яких спогади Володимира Борисенка —
історія. Як і для нинішнього покоління поліграфістів. А історії треба
берегти й шанувати, якою б вона гіркою не була.
19 березня 2016
Ірен Роздобудько презентує «Кіно на папері»
Сьогодні, 16 березня, о 19.00 в книгарні «Буква» (вул. Хрещатик, 13) відбудеться презентація книги http://bukvoid.com.u...>Ірен Роздобудько «Кіно на папері».
Кіно створюється на папері. І ці «папери» мусять бути
такими, аби прочитавши їх, режисер зрозумів: це саме те, про що він
хотів говорити зі світом! Кінодраматургія – не спосіб самореалізації, а
досить чітка наука, зі своїми законами. Які вони? Як зробити аби ваш
сценарій продюсери прочитали в першу чергу?.. В другій частині збірки –
літературний синопсис сценарію «Садок вишневий…», котрий був створений в
2008 році, отримав спеціальну відзнаку Всеукраїнського конкурсу
«Коронація Слова» в 2011-у і… зі значними змінами став стрічкою
«Поводир» режисера Олеся Саніна у 2013 році. «Я повернусь!» – сценарій,
створений для відомого режисера і актора Ахтема Сейтаблаєва задовго до
анексії Криму. В ньому – епічна історія кримськотатарської дівчини від
1930-х до середини 80-х років. Героїня, всупереч випробуванням долі, все
життя мріяла повернутися до рідного Криму. І повернулась. Адже те, про
що мрієш – збувається, якщо ти вмієш за це боротися.
19 березня 2016
Ліна Костенко - чорна скрипка України
Три
десятиліття тому я вперше і востаннє спробував познайомитись із Ліною
Костенко. Не можу навіть сказати, чого саме я тоді хотів – просто її
побачити, поговорити про її поезію, показати їй свої юнацькі спроби...
Знайомство нічим не завершилося: я дізнався адресу Ліни Василівни,
сміливо зателефонував у двері... Її чоловік повідомив, що Ліни Костенко
немає вдома – очевидно, таких охочих було чимало. Я вважав, що був дуже
ґречний і спокійний, проте товариш, з яким я був, зауважив, що я жував
рукавички.
І все. Більше я ніколи й не наважувався. І не тому, що
побоююсь нових знайомств, а тому, що впевнений – поетів, яких читаєш,
треба продовжувати читати і перечитувати все життя. Більше, ніж у
віршах, вони навряд чи тобі щось скажуть. Знайомство із справжнім поетом
– це як знайомство із музичним інструментом (\'я – лиш інструмент, в
якому плачуть сни мого народу\'). Чим допоможе тобі знайомство зі
скрипкою Страдіварі? Її не треба тримати в сейфі, на ній треба грати,
пише Выталый Портныков для lb.ua.
Ліна
Костенко – отака дорогоцінна українська скрипка. Журлива, іронічна,
реалістична, романтична, натхненна... Нота змінюється нотою, подиху вже
не вистачає, а музика звучить. Ти вже все зрозумів про свій час, про
свою країну, про свій народ, ти можеш сказати йому все – тільки тебе не
чують, але ти все одно граєш, бо цих людей може врятувати тільки твоя
музика... Звісно, бувають і інші поети. З ними неймовірно цікаво
спілкуватися, все їхнє життя – зміна облич і способів існування. Ось
тільки читати їх нецікаво. Після них залишаються хіба що меморіальні
дошки і непрочитані сторінки. Після справжніх поетів залишаються рядки у
пам’яті і те відчуття легкості і щастя, яке можуть дати лише справжнє
мистецтво, справжнє кохання, справжній біль. Треба просто вміти грати.
Коли ти вмієш, ти забуваєш про ордени і відзнаки, про церемонії і
мітинги, про портрети і газети. Ти просто граєш, музика звучить.
Той
візит до Ліни Костенко не був візитом до поета-орденоносця. Ні, це була
спроба познайомитись із опальним поетом, це була надія побачити
порядність у житті і мистецтві. Де в радянський час можна було побачити
порядність? Де вона ховалася? Звідки в нас було таке загострене її
відчуття? Не знаю навіть... Може, це природна реакція на фальш? Збірки
українських радянських письменників вкривалися пилом в книгарні \'Поезія\'
на площі Жовтневої революції, а щойно видана збірка Ліни Костенко
\'Неповторність\' відразу стала дефіцитом, її не продавали – її дарували.
\'Но в этом есть и добрый знак. Ахматова не продается! Не продается
Пастернак!\' – писав в ті роки Вознесенський. Ліна Костенко також не
продавалася. Для української поезії нашої епохи в цьому було щось
неймовірне.
Ще одну книжку чомусь не можна було купити тоді в
\'Поезії\' – першу в Україні за довгі роки книжку перекладів з єврейської
поезії, яку видав мій добрий друг, український поет і перекладач Абрам
Ісакович Кацнельсон замість ювілейного грубезного тому віршів. Чому я
тут про це згадав? А тому, що тоді багато спілкувався з Абрамом
Кацнельсоном, вважав його чудовою, а проте дуже радянською людиною. Про
Ліну Костенко, свою колишню ученицю на знаменитих курсах в Ірпені,
Кацнельсон відгукувався із повагою, а також із здивуванням. Звісно, він
не може її зрозуміти – гордо думав я. Про те, що старий поет роками
переховував заборонений рукопис роману \'Маруся Чурай\' і фактично
врятував його для мене і мільйонів інших шанувальників цього твору, я
дізнався тільки після його смерті. Порядність – не бундючна, вона не у
виступах, не у словах, вона у діях. Щастя поета – коли слово стає дією.
Із віршами Ліни Костенко сталося саме так...
19 березня 2016
Громи кривавої війни,
Дими ворожого походу -
Домбас, мов серце, променить
В душі Вкраїнського народу.
Щоб пам*ятали бандюки
Бог захистить народ Вкраїни.
І щезнуть всі ті ріпаки,
Що кулі слали хлопцями спину.
Тоді прийде той день і час,
І сива мати з теплим літом
Постелить рушники не раз
Синам, щоб радість квітла цвітом.
І назавжди зник сум з лиця,
І серед просторів спокою
Мир повнив день і по вінця
Всіх частував любов*ю !
Микола ДЗУДЗЕЛО
Миколаївська область.
16 березня 2016
Горить свіча і пам’яті сльоза
додолу з неї краплями стікає.
Земля ридає, плачуть небеса –
Майдан героїв з почестю ховає.
Їх взяв Господь, щоб ангелом в раю
В його садах довічно проживати.
Вони завжди залишаться в строю,
Про них народ пісні буде співати.
Небесна сотня білих журавлів,
душа яких летить під небесами.
Ніхто із вас вмирати не хотів,
Хай вічна пам’ять лишиться за вами.
Сьогодні туга душу розпина
Багато з вас в коханні не признались.
Надворі скоро втішиться весна.
Чому ж її ви, хлопці, не діждались?
Горить свіча і пам’яті сльоза
додолу з неї краплями стікає.
Земля ридає, плачуть небеса –
Героїв Україна пам’ятає.
16 березня 2016
Українська поетеса Ліна Костенко передала свої книги бійцям
добровольчого батальйону \'Київ-1\'. На титулі ж від руки написала
ненадрукований вірш про останні події.
http://www.depo.ua/s...\' title=\'ТОП-8 віршів про АТО - фото 3\' height=\'385\' width=\'500'>
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра - ви.
16 березня 2016
Найкращим воїнам АТО”
Найкращі воїни убогої держави,
Мир зберігаєте високою ціною.
Вам не потрібні ні медаль, ні слава.
За землю рідну ви стоїте стіною.
На фронті не стуляєте очей,
Міцно тримаючи гвинтівку у руках.
Можливо це остання із ночей,
Та ви тримаєтесь переборовши страх.
В окопах зустрічаєте світанки,
Коли життя надламує вам крила.
І йдуть на вас тих окупантів танки.
Ви мужньо стоїте, хоч і нема вже сили.
Свистять гармати, луплять щохвилини,
Та ви до пострілів напевно звикли вже.
Навколо сморід диму і руїни.
Лише молитва вас там береже.
Вже скільки крові втрачено війною,
Скільки сердець розбитих, горя й сліз…
Безглузда боротьба іде за волю,
Поки сидять чини продажні скрізь.
Лиш переповнені гудять усі вокзали,
То їдуть хлопці на передову.
Перемагайте і вертайтеся назад ви.
Разом країну побудуємо нову.
Вертайтеся, ми будемо вас чекати,
Після боїв тяжких і вражого прицілу.
Я дякую вам, дорогі солдати,
Що захищаєте мою ви Батьківщину!
Лаба Ірина (31.03.15.)
16 березня 2016
Терористам-москалям”
Червоний сніг і чорне небо,
Летять снаряди поміж вас
Війни в Донбасі нам не треба
Не йдіть зі зброєю до нас.
Москальські іроди прокляті
Кого прийшли ви захищать?
Ви нам давно уже не браття,
До нас прийшли ви убивать.
І не відмити ваші руки,
Які по лікоть у крові.
На вас чекають довгі муки,
Горіть вам все життя в вогні.
Бо українці не пробачать
Ніколи вам цієй війни.
І ваші матері заплачуть
Як привезуть вас у труні.
16 березня 2016
|
| Закрити |
